Терапія опіоїдними агоністами: лаконічно

Метадонова програма – неоднозначна тема у світовій наркології. Одні її вважають благом і такою, що приносить користь, інші – проклинають і борються з нею. Розбираємося, де ж правда і що з себе представляє така терапія.

Як зазначає американський професор: “Метадон – це не тільки один із найсуворіше регульованих видів медичного лікування, а й один із найстигматизованіших, найсуперечливіших і найнеправильніше зрозумілих”. Із цим важко не погодитися.

Історія самої речовини налічує понад 80 років (синтезована наприкінці 30-х). За цей період метадон незмінно ставав приводом для дискусій, його вважали добровільною евтаназією, методом розпалювання дискримінації та расових суперечок, і навіть асоціювали  з Гітлером.

Строго кажучи, підтримуюча терапія метадоном (метадонова програма) – застарілий  термін, більш актуальний для 20 століття, коли цей препарат був єдиною альтернативою. Для чого? Як варіант лікування розладу, пов’язаного з прийомом опіоїдів (OUD).

Способів впоратися з цією залежністю кілька. Один із них – медикаментозний. Серед іншого в нього входить терапія опіоїдними агоністами (ТОА), до яких належать метадон і бупренорфін, а також до лікування додається налтрексон.

Лікування ТОА, тобто тими самими опіоїдами, але тривалішими за часом і “м’якшими” за дією, є підтримувальним. Його мета – мінімізувати залежність і наслідки. Ліки дають перорально, у суворому дозуванні та під контролем лікарів.

Залежний безпечніше переживає абстиненцію, він може підтримувати робочу активність, при цьому плавно зводячи нанівець приймання препаратів паралельно проходженню психотерапії. При ТОА знижуються ризики ВІЛ та інших інфекцій, зменшується смертність і кількість  злочинів.

Такий формат офіційно підтримується ВООЗ/ООН і ЄС, у тому чи іншому вигляді реалізований  більш ніж у 100 країнах. Але незважаючи на масу досліджень, які доводять безпеку та ефективність методики, не обійшлося і без зворотного боку медалі.

Перше – працює це далеко не для всіх. Важливі особисті зусилля і мотивація, а ризик зловживання високий (“легальний кайф”). Друге – програми не мають точного часу і можуть тривати роками, часом і все життя. А препарати, які вживають, теж адиктивні, небезпечні  і потребують окремого підходу  до припинення вживання.

Третє – висока стигматизація і контроль держави. Багато країн вимагають , щоб відомості передавалися в органи, хоча такої клінічної мети немає. Крім того, програма неанонімна, можлива не для всіх категорій пацієнтів, а її доступність по світу часом обмежена.

Четверте – низька прихильність самих пацієнтів, які описують участь в ТОА як “застрягання в підвішеному стані”. Також багатьом складно відповідати правилам програми, що зумовлює зриви.

Проте ТОА частково успішна. Дані сильно різняться, але загалом демонструють  ефективність від 10 до 60%. Утім, ТОА- шанс, який багато в чому залежить від пацієнта, але соціальні чинники також відіграють роль.

Україна проводить терапію з 2005 року. Формат у країні прижився, особливо у світлі епідемії ВІЛ і перенаселеності  в’язниць. Але локальні конфлікти десятиліття, а також висока стигматизація грубо порушили структуру ТОА. Нинішня ситуація в країні негативно впливає на постачання препаратів, доступність і безперервність допомоги, що закономірно не додає шансів на одужання залежним.

Крім того, окупація рф частини регіонів, позбавила учасників програми доступу до речовин. Як ми писали у 2015 році, близько 800 пацієнтів, які проживають у Криму, свого часу позбулися терапії, і близько 100 з них нині мертві через передозування або суїцид.

Підсумувавши, ТОА – не панацея, а успіх програм залежить як від індивіда і його зусиль, так і від якості допомоги в країні та стану суспільства. Метадон у цьому випадку, як і будь-які ПАР, варто розглядати лише як інструмент, а не корінь проблеми.