Якщо ви думаєте, що в’язниця – найгірше і найстрашніше місце, куди може потрапити людина, ви помиляєтесь, бо не були в інтернаті. Психоневрологічному. Тамтешніх вихованців мордують, заліковують психотропними препаратами, карають одиночними карцерами на півроку, забивають до смерті.
Це не повний перелік знущань санітарів та керівництва інтернатів над підопічними. І якщо арештанти ще можуть поскаржитись на умови утримання адвокатам, правозахисникам, і, врешті-решт, до Європейського суду з прав людини, то вихованці психоневрологічних інтернатів позбавлені такої можливості. Оскільки майже всі вони визнані недієздатними.
І що б вони не робили, скільки б не скаржились, їх слова завжди вважатимуться маячнею психа. Саме цим і користується керівництво таких закладів.
Розумний “псих”
Знайомтесь. Андрію двадцять чотири роки. Він – вихованець Великорибальського психоневрологічного будинку-інтернату, що на Одещині. Офіційно Андрій є недієздатним, розумово відсталим. Але в інтерв’ю хлопець розмірковує не гірше за нормальну людину. З ним ми зустрічаємось потайки за два кілометри від інтернату, бо Андрій боїться, що його покарають за зустріч з журналістом.
“Я не можу перед директором сказати, що з нами тут роблять, тому що тут, якщо щось скажеш не те, одразу залетиш, і тебе почнуть колоти щодня”, – пояснює Андрій.
Андрій, вихованець Великорибальського інтернату
Його щойно випустили з карцеру. Так хлопець називає одиночну кімнату у підвалі рідного інтернату. Туди його запроторили за те, що відмовився працювати у полі на користь свого закладу. Це вже не перша “ходка” хлопця в кімнату-покарання за останні сім років життя в Великорибальському інтернаті. Жодного радісного дня за цей час Андрій згадати не може. У розмові з нами він найбільше скаржиться на жорстокість санітарів.
“Коли заводили в карцер, руку дуже сильно вивернули, аж боляче було, – згадує Андрій, – і так штовхнули вперед, що головою в калитку вдарився. А от, не дай Бог, вбили би, і що? Та нічого! Списали б, і все. Нічого б не було”.
“Списати”, за словами Андрія, означає написати у довідці про смерть формальну, а не справжню причину смерті. Зазвичай це – серцевий напад. Хлопець запевняє, за всі роки проживання в інтернаті надивився такого “списування” вдосталь.
“Робиться це так, через могорич, – розповідає Андрій. – Зробили розтин – списали і наче нічого не було. Робітникам моргу за це багато не платять – пляшка коньяку або горілки. Навіть сам лікар відправляв мене інколи, щоб я купував”.
Молодим тут місце
У словах Андрія можна було засумніватися, назвати їх маячнею розумово відсталого, якби не дивний цвинтар, який автор знайшов у двохсот метрах від Великорибальського інтернату. Саме тут, за словами свідків, і ховають вихованців інтернату. На кладовищі багато свіжих могил, але на жодній немає хреста, тільки таблички з прізвищами та … роком народження.
Дати смерті на табличках нема! Коли саме помер вихованець, невідомо. Але, враховуючи вказані роки народження, можна зробити висновок, що більшість померлих тут – молодь. На табличках часто зустрічаються цифри “1994”, “1992”, “1996”. Однак ще страшніше виглядає свіжовикопана довга траншея. За словами громадського активіста Олександра Богданова, такі ями готують заздалегідь, щоб потім швидко без оформлення документів закопати в них померлих.
Дат смерті на табличках могил цвинтарю Великорибальського інтернату нема
“Молоді вихованці помирають частіше, тому що саме вони найбільше чинять опір робітникам інтернатів”, – каже Олександр Богданов.
Керівництво Великорибальського інтернату від всіх закидів відхрещується. Кажуть, вихованці помирають своєю смертю – через хвороби.
“У нас за десять років померли сто дев’яносто три людини, -каже Світлана Крайнюк, виконуюча обов’язки директора закладу. – Це приблизно двадцять людей на рік. Це що, багато?”.
Це занадто багато, каже правозахисник Тетяна Макарова. Жінка вже десять років бореться з правопорушеннями в інтернатах Одеської області. Саме завдяки їй торік набув розголосу, чи не вперше за всю історію незалежної України, факт насильницької смерті вихованця інтернату.
Траншея на цвинтарі Великорибальського інтернату
“Улітку вночі мені подзвонив вихованець Новосавицького інтернату Андрій Баранов, – згадує Макарова. – Він плакав і благав приїхати швидко, він кричав, що санітари забивають палицями його товариша Юру Вовченка, і той ледь дихає”.
Наступного дня на місце виїхали громадські активісти, щоб з’ясувати, що до чого. Спочатку головний лікар закладу виправдовувався – ніякого побиття, мовляв, не було, а хлопець перебуває у своїй палаті. Та коли громадські активісти захотіли особисто пересвідчитись у цьому, виявилось, що в палаті Юри нема.
Його, забитого до смерті, поховали нашвидкуруч на цвинтарі поблизу інтернату. Без будь-яких юридичних формальностей та повідомлень про інцидент у відповідні органи. Причина таких поспішних дій керівництва закладу стала зрозумілою, коли відкопали труну – все тіло молодого вихованця інтернату було в синцях.
Товариші загиблого ще довго розповідали про те, як п’ятеро санітарів забивали хлопця, як прикривали йому рота подушкою, щоб не кричав, та керівництво закладу відбулося м’яким покаранням. Директора закладу звільнили, а лікаря засудили до чотирьох років позбавлення волі – УМОВНО!
А жоден з санітарів, які забили хлопця до смерті, досі не притягнутий до відповідальності. Тому і не дивно, що й сьогодні ситуація в інтернаті не покращилась, скаржаться правозахисники. За останні десять років у Новосавицьку померли сто тридцять чотири вихованці. А торік у вересні з двохсот мешканців інтернату обласна комісія недорахувалась половини людей.
Цвинтар Великорибальського інтернату
Саме через жахіття, які відбуваються у Новосавицьку, залишила свою роботу колишня вихователька Білгород-Дністровського дитячого інтернату Зінаїда Козма. З її закладу сиріт по досягненню повноліття відправляли у Новосавицьк. Кожного разу ця процедура супроводжувалась слізьми та благаннями дітей не робити цього.
“Бідна дитина, ви не повірите, плакала на колінах переді мною такими слізьми, – розповідає Зінаїда Козма. – “Тетя Зіна”, каже, там ледь що не так сказав, заводять у котельню і б’ють мокрими канатами, щоб не було синців і побоїв. А потім тиждень-два похаркаєш кров’ю і вмираєш”.
Після перших відвідин Новосавицька жінка не витерпіла і покинула свою роботу.
“Там дуже, дуже строго, – згадує Зінаїда Козма. – Дітей погано годують, усе повністю закрите, двоє міліціонерів ходять, собаки охороняють територію, і табличка висить, що все охороняється”.
За словами правозахисниці Тетяни Макарової, Новосавицьком залякують дітей та дорослих в усіх інтернатах Одеської області.
Мордування ліками
Ще одне знаряддя залякування – уколи психотропних ліків. Серед них аміназін, галопередол, гідазепам. До них санітари вдаються у разі будь-якого, навіть найменшого, спротиву вихованців. І це при тому, що ці медикаменти давно заборонені у світі. За словами виконавчого секретаря Асоціації психіатрів України Семена Глузмана, зловживання цими психотропними ліками призводить до зниження розумових здібностей та інвалідності. На це скаржаться і самі жертви уколів.
“Якщо ми чинимо опір, нам ці медикаменти колють, – розповідає Олександр, вихованець Новосавицького інтернату. – І вони чотири місяці діють – тиждень крутить, потім дає відпочити, потім знову крутить. Вони просто вбивають людину, вбивають здоров’я”.
Саме через ці ліки багато нормальних мешканців інтернатів і стають розумово відсталими, каже психіатр Семен Глузман. Лікар вже встиг об’їздити не один психоневрологічний інтернат України і запевняє – зустрічав там багатьох нормальних вихованців, які могли б спокійно жити і працювати на волі.
Великорибальський інтернат
Такої ж думки дотримується і правозахисниця Тетяна Макарова. Жінка стверджує: більшість мешканців психоневрологічних інтернатів, які до неї звертаються по допомогу, – не такі хво
рі, якими їх вважають. Вони можуть висловлювати свої думки, сперечатися, захищати свою точку зору, користуватись мобільним телефоном. Та ані керівництво інтернатів, ані соціальні служби області на це не звертають увагу.
“Держава забрала цих дітей від поганих батьків під свою опіку. Добре. Та що зробила держава з цими дітьми? Вона їх зробила інвалідами, – каже правозахисниця Тетяна Макарова. – Якщо навіть цих дітей забрали здоровими, то випустили їх інвалідами і відправили куди? У психоневрологічний інтернат. За одинадцять років моїх спостережень за цими дітьми, я фактично жодної дитини не бачила, щоб у неї все закінчилось добре”.
Хто винен?
Авжеж, можна назвати слова правозахисниці перебільшенням, списати це на емоції. Але це доводять офіційні цифри. В Україні з 324 інтернатів майже половина (151) – психоневрологічні. А з майже шістдесяти тисяч вихованців всіх інтернатів країни, ПОЛОВИНА – 30 тисяч – інваліди з психічними захворюваннями. Тобто виходить, що кожен другий мешканець інтернатів України розумово відсталий. Чи можливо в це повірити?
Правозахисниця Тетяна Макарова запевняє: дітей спеціально роблять недієздатними, оскільки це вигідно як інтернатам, так і самій державі, оскільки на інвалідах заробляють чимало грошей. По-перше, вихованців інтернатів використовують як безкоштовну робочу силу.
“При кожному інтернаті є поля по сто сімдесят, по двісті гектарів землі, – розповідає правозахисниця Тетяна Макарова. – Також там є ферми, де барани, корови, по сімсот голів худоби. І ось ці “НЕДІЄЗДАТНІ”, ці “РОЗУМОВО ВІДСТАЛІ ІНВАЛІДИ”, які офіційно визнані такими державою, працюють там зранку до ночі”.
За таку роботу вихованцям звісно нічого не платять. Все робиться на громадських засадах.
По-друге, інтернати заробляють і на пенсіях своїх вихованців. На кожного з них держава виділяє сімсот п’ятдесят гривень. Сімдесят п’ять відсотків коштів отримує опікун, тобто директор інтернату. Він і вирішує що, як і коли робити з пенсією вихованця. За 180 гривень, які видаються на руки недієздатним, останні мають купляти собі одяг, а інколи і харчі.
“А що можна купити за 180 гривень? – скаржиться Андрій, вихованець Великорибальського інтернату. – Нічого не купиш. Доводиться бігати в село і робити якусь там роботу – за це платять по 20-30 гривень”.
Колишня мешканка цього ж Великорибальського інтернату Оксана згадує, як дівчат змушували з 180 гривень сплачувати інтернату за окремі послуги.
“Ось наприклад, зробили дівчині аборт, – розказує Оксана, – вони замість того, щоб сплачувати за це з державних коштів, забирали у дівчат ці 180 гривень і платили за аборт. Таким чином дівчина місяць не отримувала пенсію”.
У Міністерстві соціальної політики, до якого відносяться психоневрологічні інтернати, від будь-яких коментарів відмовились. Заборонили також зйомку у закладах, в яких живуть сироти. Керівник прес-служби міністерства Михайло Кухар у розмові з автором, сказав, що “дозвіл на зйомку може дати лише “Господь Бог”. У Генпрокуратурі такій поведінці чиновників не здивовані. Там пояснюють – Мінсоцполітики вже давно не опікується інтернатами.
“Міністерський контроль дуже слабкий, – каже начальник відділу захисту прав і свобод неповнолітніх Генеральної прокуратури Ірина Кучерина. – Вони вважають, що ці заклади, будинки-інтернати, відносяться до комунальної власності, фінансуються з місцевого бюджету, тому вони і не мають опікуватись інтернатами. Ми з цим не згодні. Так само завтра Міністерство освіти може відмовитись від контролю над дитячими інтернатами”.
Щоправда, за словами правозахисників, контроль і самої прокуратури над інтернатами не надто прискіпливий. За десять років перевірок факт насильницької смерті правоохоронці підтвердили лише в Новосавицьку. І то завдяки недієздатному вихованцю закладу, який не побоявся подзвонити і повідомити про побиття товариша правозахисниці.
Вихід з цієї ситуації психіатр Семен Глузман бачить у створенні громадських спостережних рад при інтернатах. Туди б мали входити представники різних кіл та професій. Завдяки цьому можна було б отримати бодай якийсь контроль над діями інтернатів. Окрім цього, психіатр пропонує міняти інтернатну систему в Україні в цілому.
“Це дійсно дуже страшна та складна архаїчна система, яка дісталась нам від радянської держави, – розповідає Семен Глузман, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України. – Найбільший винуватець цього – українська незалежна держава, тому що у нас досі нема соціальної політики – є міністерство соціальної політики, але соціальної політики немає!”
За словами фахівців, замість того, щоб зосередитись на розгрузці інтернатів через усиновлення сиріт, держава активно наповнює їх новими дітьми, а відтак майбутніми жертвами цієї системи.
P.S. “Недієздатного” Андрія, одразу після повернення до закладу, знову запроторили у карцер. Керівництво інтернату помстилося йому за інтерв’ю журналістам.
.gif)
