Війна і Таня

Цю сюрреалістичну історию мені розповіла моя добра знайома, харків’янка, яка останні роки живе та працює у Києві. Я впевнена, що таких дивних історій ми почуємо ще багато, але ця гідна бути надрукованою принаймні у вигляді невеличкої розповіді, хоча, на мій погляд, з неї вийшла б непогана книжка.

ЧАСТИНА ПЕРША. ПОЧАТОК.
Ранком 24 лютого 2022 року я була на роботі – доглядала в якості няні трьох хлопчиків, чиї батьки поїхали відпочивати до Ізраїлю. Будинок, в якому ми всі жили, знаходився у тому районі міста, який із самого початку війни потрапив під масований обстріл, але перші декілька днів було більш-менш тихо. Люди, на яких я працювала, відреагували досить таки швидко – дітей необхідно було вивезти – тому будинок на якийсь час перетворився на такий собі хаб, куди приїжджали якісь люди з дітьми, хворими старими, тваринами і їхали далі у Європу. Треба віддати їм належне, вони кликали мене з собою, але тоді здавалося, що війна ось-ось закінчиться, що це чийсь дурний жарт і не треба так панікувати…

Коли потік людей вщух, я залишилась сама у величезному будинку з вікнами від підлоги до стелі на усіх чотирьох стінах, джакузі та усілякою розкішшю, до якої звик середній клас. Але в умовах війни цей будинок виявився непридатним до виживання, якби його накрила хвиля від вибуху, то мене б і поховало під уламками скла. Якимось дивом мені вдалося закрити вікна, висотою під три метри, картоном, який я знайшла у комірчині, протиснувши його між вікнами та решітками та зробити у будинку непроглядну темряву. Наразі я планувала ховатися у тій самій комірчині у випадку, коли все зовсім стане погано.

Саме у цей час до мене прийшла жіночка – хазяйка квартири, у якій я знімала кімнату. Вона не могла жити у себе вдома, оскільки жила вона із своєю психічно хворою донькою, яка кожного разу, коли щось гупало, вибігала на балкон і несамовито волала у небо якісь прокльони. Удвох ми якось призвичаїлись і до темряви, і до пострілів, до вибухів, і до того, що будинок час від часу здригався. У нас була справа, а саме – нагодувати хлопця, який жив за декілька кілометрів від нас і не міг про себе подбати. Ми готували їжу і не абияку, а усілякі делікатеси (може це була якась рідкісна форма психозу), яку я на велосипеді майже кожного дня йому привозила. Їхати треба було через блокпости, самотужки організовані місцевими чоловіками. Перші кілька днів вони перевіряли мої документи, а потім втомилися і я просто їхала повз них, залишаючи кожного разу їжу, воду, сигарети…

Навкруги щось стріляло, вибухало, летіли якісь снаряди, звуки були такі лякаючі, що я пару раз впала з велосипеду з усіма делікатесами. Це призвело лише до того, що я сказала собі: Таня, ти не можеш псувати їжу і розбивати яйця перепілок, ти маєш міцно триматися за кермо і будь що не падати з велосипеду. Так і сталося. Наді мною літало щось неприємне, але я стійко везла тому бідоласі його обід. Мені здається, що цей хлопець ніколи так смачно не їв, як ото в часи війни. З часом до нього приєднався старий, який дивом вибрався з окупації і йшов хто зна скільки кілометрів до Києва. Отак ми і жили: готували їжу, возили її двом чоловікам, а ще крім цього я їздила годувати дванадцять кішок моєї знайомої, що поїхала за кордон, та прибирати за ними, доглядати лежачого старенького – відомого київського скульптора, який розважав мене історіями із свого життя, та ще багато чого, що потрібно було робити, аби не з’їхати з глузду.

Окремою проблемою була купівля їжі та цигарок, то був ще той квест. Такі черги я бачила тільки в телевізорі, коли показували похорон якихось там високопосадовців часів радянського союзу. До речі, черги за сигаретами були довші за черги за їжею, люди чемно стояли, розмовляли один з одним, над головами щось летіло, свистіло, недалеко щось гупало, але черга стійко і вперто стояла. Якогось дива я вирішала, що мені конче необхідно закупитися їжею і я почала маніакально скуповувати все, що було, особливо те, чого я в кращі часи взагалі в рота не брала. Найбільш вражаючою покупкою було шістдесят банок тунця, які пройшли зі мною найбільш важкі часи війни і які врешті-решт я віддала якимось людям. Дивні діла Твої, Господи…

Весь час, поки я жила у тому буржуйському будинку, у мене було відчуття, наче в ньому ще хтось живе. Звичайно, зі мною жила моя приятелька, але крім нас точно був ще хтось. Цей хтось кожного вечора обходив будинок по периметру и стукав по поручнях. Спочатку я вирішила, що це білка – не в мене «білка», бо я не вживаю алкоголь, а маленька пухнаста тваринка. Я спробувала її спіймати, або хоча б побачити. Але марно. Білки так не поводяться. Тоді я зрозуміла, що це домовий, і, для того, щоб він нас не лякав, я ставила йому блюдце з молоком, в яке кришила печиво та шоколад (колись я читала, що у домових зіпсовані зуби, тож їм боляче їсти тверде), а сама виглядала, сподіваючись його розгледіти. Назвала я його Інокентій. Інокентій зустрічей уникав, але молоко та печиво зникало, а з ними і той жахливий гуркіт. Якось ми призвичаїлися один до одного, головне було не забувати вчасно його годувати. У тому, що я остаточно не збожеволіла, переконалась, коли приїхав хазяїн будинку і, побачивши молоко та печиво, запитав: це для домового?

З часом мене попросили звільнити будинок і я переїхала у більш безпечне з точки зору влучання якогось снаряду місце. Саме тоді я згадала, що вже давно планувала зробити пластичну операцію. Війна зруйнувала мої плани і ось тепер, так мені здалося, настав влучний момент. Усе пройшло якнайкраще, але мені ніяк не вдавалося виконувати рекомендації лікаря щодо післяопераційного періоду, а саме: лежати в ліжку і не піднімати важкого. Саме тоді мені було вкрай необхідно відправляти бронежилети новою поштою у Харків, їздити по домівках знайомих та родичів, збирати їх речі та відправляти за кордон, годувати тих клятих кішок… І все це з обличчям, по якому наче танк проїхав. Лікар здивовано запитував, розглядаючи синці, чи виконую його настанови, я брехала, що звичайно, взагалі з ліжка не встаю, він хитав головою і, схоже, не дуже мені вірив.

Оскільки я людина активна, то вирішила, що у ці страшні часи необхідно навчитися керувати автомобілем. Я вже трішки вміла кермувати, але взяти декілька уроків керування автомобілем здалося мені влучною думкою. Тому я із своїм приятелем поїхали покататися на парковку великого торговельного центру, в який влучила ракета, де ми радісно попробивали колеса уламками скла. Взагалі-то я доросла і, як мені здавалося, розумна людина, але, озираючись назад, у мене виникає підозра, що це не зовсім так. Або сама ситуація не передбачала якоїсь адекватності і ми всі трішки впали у дитинство… Я не знаю. У травні нарешті стало зрозуміло, що історія затягується надовго, та й діти наполягали, тому було прийняте рішення їхати до Польщі.

ЧАСТИНА ДРУГА. БІЖЕНСТВО.
Коли приїхала до Кракова, у якому вже деякий час жили мої дорослі діти, декілька днів, можливо тиждень, а можливо й довше, я лежала на антресолі, куди ніхто не зазирав. Просто мовчки лежала, іноді засинала, рідко спускалася покурити або попоїсти, можливо, вперше у своєму житті я наче впала у ступор, і, сподіваюсь, востаннє. Із цього стану мене вивела необхідність гуляти с собакою, якого мені залишили діти, які поїхали по своїх справах. На вулиці я познайомилась з українкою, яка працювала волонтером, зацікавилась і собі пішла працювати на пункт видачі їжі українським біженцям, який був розташований безпосередньо у таборі для біженців, облаштованому у великому торговельному центрі. Те, що я побачила, мене вразило: на величезній площі впритул стояли ліжка, на ліжках лежали люди – дорослі, діти, люди похилого віку, і не тільки люді, тварини – собаки, кішки… Навкруги галас, бруд, сморід, сварки, в повітрі висіла напруга, тривога… Загалом у цьому таборі знаходилося чотириста п’ятьдесят біженців з різних регіонів України: Харкова, Києва, Херсону, Маріуполя, Одеси, з невеликих міст, які постраждали від ворога. Ми годували і не тільки їх, а й людей, які приходили просто поїсти.

Кожного дня ми видавали їжу близько двом тисячам людей, годувала їх організація «World Central Kitchen» і треба віддати їм належне, годували дуже добре! Їжі було багато, вона була різноманітна, мені здається, що дехто з біженців ніколи в житті не їв так смачно. На сніданок ми давали декілька видів сирів, ковбаси, сосиски, варені яйця, сухі сніданки, молоко, йогурти, чай чорний та зелений, каву, соки. На обід пропонували супи, м’ясо, каші, картоплю, бургери, сендвічі, нарізані фрукти, овочі…

Мене дивувало те, що біженці нагрібали їжі набагато більше, ніж їм було потрібно, багато їжі викидалося, від цього мені ставало зовсім погано – перед очима стояли мовчазні черги в київські АТБ або на пунктах видачі безкоштовної їжі, де люди ділилися одне з одним, а старенькі цілували руки тим, хто їх годує. Більш того, у чергах за їжею весь час виникали сварки, бійки, люди звинувачували одне одного, кричали, штовхалися… Люди були весь час чимось незадоволені, якістю їжі, асортиментом, щось було занадто солоне, щось – недосолене… Увесь час на роботі я перебувала під впливом загального негативу, шуму, безкінечних претензій… Дивним чином, люди сварилися навіть через те, хто сильніше постраждав та хто якою мовою розмовляє…
Мені було соромно дивитися на це, час від часу я плакала, ховаючись від людей. Я не розуміла, чому люди так поводяться, але розуміла, що дехто з них побував у справжньому пеклі, але, як на мене, це не дає людям право перетворюватися у не-людей…

Зустрічала я і повну протилежність – подружню пару євреїв з Харкова – йому вісімдесят чотири роки, їй – сімдесят дев’ять. Їх запросила до себе польська сім’я, яка взяла на себе їх повне забезпечення. Так от ці, скажімо так, немолоді люди, днями гуляли містом, отримували якусь гуманітарку і приносили своїм благодійникам. Їм було соромно жити за чужий рахунок!
Одна з історій, яка вразила мене особливо, то була історія жінки, назвемо її Оленою, з двома дітьми та собакою, чий чоловік залишився в Україні. Ми познайомилися на вокзалі, її «підібрав» голова Краківської ЛГБТ-спільноти та оселив в ком’юніті-центрі. Там вона і жила з дітьми, собакою, вона там прибирала, він їх годував (я так розумію власним коштом). Там вона познайомилася з чоловіком, років сорока, який приїздив до мене на пункт видачі їжі, і я йому потайки передавала їжу для цієї сім’і. Звали цього чоловіка Влад.

Він як міг розважав її, показував Краків, а потім зробив цій жіночці пропозицію одружитися з ним. Вона, начебто, і зраділа і почала готуватися до розлучення з київським чоловіком, вимальовувалася непогана перспектива вийти заміж за поляка та легалізуватися у Польщі, але щось пішло не так. Поїхали вони разом гуляти у невеличке містечко, недалеко від Кракова, де він відвідав знайомого, у якого зберігався його одяг. Так от уявіть собі обличчя Олени, коли вона побачила свого нареченого, вдягненого у жіночій одяг, у взутті на підборах та з мейкапом на обличчі. Влад виявився трансвеститом. Не те, щоби Олена була якась забобонна, усі ці західні штучки про толерантність та ідентичність не були їй чужі, скоріш за все вона не очікувала такого розвитку подій… Вона ділилася зі мною своїм враженням, а саме тим, як він перетворюється на жінку, коли мастить губи, надягає парик та жіночій одяг, у нього навіть голос змінюється…

Треба сказати, що він не те що красунчик у своєму біологічному вигляді (я не знаю, як ще це можна назвати задля політкоректності), але у жіночому образі він взагалі ставав не апетитним. Я не знаю чим скінчилась ця комічна історія, сподіваюсь, що Олена якимось чином домовилась з собою і пристосувалась до забаганок свого нареченого, а можливо зрозуміла, що для неї це вже занадто… Хто зна, я зрозуміла одне: ця війна вплинула на всіх, вона зруйнувала життя мільйонів людей, скалічила дітей, зруйнувала сім’ї і головне – вона показала хто є хто насправді. Миру нам усім!

Олена М.